SHEVCHENKO
паркетная доска Tarkett паркетная доска паркетная доска Weitzer Parkett паркетная доска Karelia kvedomosti.com
Інститут літератури НАН України she.gif (5174 bytes) Портрет Шевченка
Рубрики енциклопедії

Грипич Володимир Григорович

ГРИПИЧ Володимир Григорович (2.09.1922, Харків) — український режисер, народний артист Союзу РСР (1979). Закінчив 1949 Харківський театральний інститут. Працював у різних театрах України. З 1984 — головний режисер Чернігівського українського музично-драматичного театру. Вистави: «Зачарований вітряк» за М.Стельмахом (1975), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького (1982), «Тіт Андронік» В.Шекспіра (1983) та ін. Здійснив постановку «Гайдамаків» за Шевченком (інсценізація Леся Курбаса) у Львівському українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької (1963), яку 1964 було показано в Москві на сцені Кремлівського театру.
Література:

Гайдабура В. Володимир Грипич. — К., 1984.

Гнатюк Дмитро Михайлович

ГНАТЮК Дмитро Михайлович (28.03.1925, с. Старосілля, тепер с. Новосілка Кіцманського району Чернівецької обл.) — український співак (баритон) і режисер, народний артист Союзу РСР (1960), Герой Соціалістичної Праці (1985). Закінчив 1951 Київську консерваторію (клас І. Паторжинського), з 1987 — її професор (тепер — Національна музична академія). З 1951 працює в Київському театрі опери та балету (тепер Національна опера України), 1979–80 — директор, з 1988 — головний режисер. Партії в операх «Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка, «Милана», «Арсенал» Г. Майбороди, «Ріголетто» Дж. Верді та ін. Поставив опери «Князь Ігор» О. Бородіна (головна партія), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Золотий обруч» Б. Лятошинського та ін. Виконавець партії Івана в опері М. Аркаса «Катерина» за Шевченком (1957, Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка) та романсів і пісень на слова поета «Минають дні», «Огні горять» М. Лисенка, «Три шляхи» Я.Степового та ін. Відзначений Державною премією Української РСР ім. Т. Шевченка, 1973, Державною премією Союзу РСР, 1977.

Едуард Яворський

Гришко Михайло Степанович

ГРИШКО Михайло Степанович (14(27).02.1901, м. Маріуполь, тепер Донецької обл. — 3.06.1973, Київ) — український співак (баритон), народний артист Союзу РСР (1950). Закінчив 1926 Одеський музично-драматичний інститут. У 1926–27 соліст Одеського, 1927–36 — Харківського, 1941–44 — Грузинського, 1936–41, 1944–60 — Київського театрів опери та балету. Виконавець головних ролей в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Євгеній Онєгін», «Мазепа» П. Чайковського, «Царева наречена» М. Римського-Корсакова, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Ріголетто», «Бал-маскарад» Дж. Верді, «Тоска» Дж. Пуччіні. У концертах виконував твори М. Лисенка («Реве та стогне Дніпр широкий», «У гаю, гаю вітру немає», «Буває, іноді старий», «Учітеся, брати мої», «Мені однаково», «Минають дні»), К. Стеценка («Ой, літа орел»), Я. Степового («Три шляхи», «Із-за гаю сонце сходить»), О. Нижанківського («Минули літа молодії»), Л. Ревуцького («Думи мої, думи»), В. Заремби («Над Дніпровою сагою»), О. Сичова («Не женися на багатій», «Тяжко-важко в світі жити») на слова Шевченка. Держ. премія Союзу РСР (1950).
Література:

Стебун М. Михаил Степанович Гришко. — К., 1960;

Тольба В. Видатний співак // Музика. — 1981. — № 2.

Іван Лисенко

"ДУМКА"

«ДУМКА» — Державна заслужена академічна хорова капела України, один із провідних національних мистецьких колективів. Заснована влітку 1920 хоровою секцією «Дніпросоюзу» як Перша мандрівна капела під орудою Н. Городовенка; 15 листопада 1920 отримала статус державної, з 1921 — Державна українська мандрівна капела (скороч. «Думка»). Н. Городовенко скомплектував універсальний мобільний хоровий колектив, спроможний поєднувати регламентовані революційні пісні й твори класичного репертуару (обсяг його сягнув на кінець 20-х рр. 500 назв). Проводячи планову й шефську роботу в регіонах, «Д.» щороку давала рекордне число концертів (близько 100). Капела опанувала усталені національними хорами програми, пов'язані з ушануванням Шевченка: так, до «Заповіту» Г.Гладкого поступово додавались кантати й поеми М.Лисенка — «Б'ють пороги» (1922), «Іван Гус», «Радуйся, ниво неполитая», хори до «Гамалії» (1923–24). На роковини Шевченкової смерті виконувались «Умер поет» (слова В. Самійленка) і «Жалібний марш» (слова Лесі Українки, 1924); крім лисенківської шевченкіани, виконувалися «Хустина» Г.Топольницького (1923), «Косар» С.Людкевича, «Хустина» Л. Ревуцького (1924), хори П. Сениці. Збагаченню шевченкіани сприяли створені на замовлення «Д.» композиторами Б.Яворським «Заповіт» (1924), Б.Лятошинським «Тече вода в синє море», Л. Ревуцьким «У перетику ходила» (1927), В. Золотарьовим «Шевченківська сюїта» в 4-х частинах (1929).

З 1930 «Д.» — заслужена капела Української РСР. Міжнародний авторитет, здобутий концертами на гастролях у Франції (1929) і виступами з такими диригентами світового рівня, як М. Мальк, Е. Ансарме, Г. Адлер, О. Гаук, допоміг зберегти колектив у часи репресій 30-х рр. Але за опір вимогам замінити в репертуарі «Д.» українську й світову класику на «виробничі» та «прославні» пісні Н. Городовенка було усунуто від керування «Д».

Подальша доля капели відбиває складні, суперечливі шляхи розвитку національної хорової культури в цілому. «Д.» очолювали відомі талановиті диригенти, але поруйновані в 30-х рр. засади хорового мистецтва гальмували її поступ, згодом знадобилося кілька десятиріч, щоб відновити професіоналізм, зокрема втрачену техніку співу без супроводу.

Керована О. Сорокою (1937–39, 1946–63), «Д.», внаслідок загальної кризи хорового виконавства, мала обмежений репертуар (близько 120 назв), де переважали пісні кон'юнктурно-побутової тематики, пізніше — хрестоматійні зразки хорової мініатюри. Шевченківську тематику представляли поновлені «Хустина» Ревуцького, «Радуйся, ниво неполитая» Лисенка, акапельний диптих Лятошинського «Тече вода в синє море» та «Із-за гаю сонце сходить» (1949).

П. Муравський як керівник «Д.» (1964–69) прагнув відтворити питомий щедротембральний характер українського академічного співу. Під його керуванням натхненно звучали Лисенкові композиції (крім «Б'ють пороги» та «Іван Гус», — їх не пропустила цензура). До репертуару ввійшли нові хори зі зб. А. Штогаренка «Шевченкіана» (1964), три твори Ф.Надененка, ліричні «Думи мої» Є.Козака, «Дума про безсмертного Кобзаря» А. Філіпенка.

Масштабна концепція подолання кризи «Д.», виплекана диригентом М.Кречком (1969–83), передбачала різні шляхи. Передусім — подолання заборони на вітчизняну духовну музику: «Д.» виконала твори М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя з автентичними текстами (поч. 70-х рр.). Опанування новаторських композицій молодих митців, виконання кантат й ораторій Л. Дичко («Червона калина», «І нарекоша ім'я його Київ»), І. Карабиця («Сад божественних пісень»), Є. Станковича («Я стверджуюсь») протягом 70-х рр. дало авторам можливість необхідної апробації творів в Україні, озброїло капелу технічними навичками сучасної хорової стилістики. Збагачення постійної в репертуарі «Д.» за часів М. Кречка рубрики «Народна криниця» композиціями О. Кошиця, піснями Шевченкового краю, інтерпретаці шевченківських циклів Б. Лятошинського, зокрема диптиха «За байраком байрак», оновило її репертуар. 1981 здобутки капели відзначено Державною премією Української РСР ім. Т.Г. Шевченка.

Очоливши капелу 1984, Є. Савчук за нових історичних умов зумів на багатьох напрямах вивершити накреслюване його попередниками. Значне місце в програмах «Д.» посіли циклічні твори зарубіжних і українських композиторів, вокально-симфонічна музика. Серед них — незвичайна шевченкіана В.Сильвестрова — кантата «Думи мої» (прем'єра 1994) та симфонія-диптих «Заповіт» (прем'єра 1995), що відкрили новий стильовий пласт в українській хоровій музиці. Потужно окреслюються в активному репертуарному фонді капели мистецькі інтерпретації кантат-симфоній С. Людкевича «Кавказ» і «Заповіт».

«Д.» належить нині до всесвітньовідомих художніх колективів, що репрезентують високий рівень хорової культури України, зокрема й музичної шевченкіани.


Література:



Михайлов М. Творчий шлях «Думки». — К., 1957;

Вахняк Є. Олександр Сорока. — К., 1975;

Лащенко А. Саме українська капела // Українська музична газета. — [К.,]. — 1994. — № 4.

Лю Пархоменко

Доніцетті

Доніцетті (Donizetti) Гаетано (29.11.1797, Бергамо, Ломбардія — 8.04.1848, там само) — італійський композитор. Навчався в консерваторії в Неаполі, 1815–17 — в Болонському музичному ліцеї. Кращі з його опер — “Любовний напій” (1832), “Лючія ді Ламмермур” (1835), “Дон Паскуале” (1843) — позначені високими художніми якостями. Водночас деяким з його опер, за усталеною думкою музичної критики, властиві легковажність, стилістична строкатість, трафаретність характеристик. Гостро негативну оцінку одній з таких опер дав і Шевченко, підкресливши при цьому відповідні смаки царя та його оточення:« “Дочь второго полка” — глупейшее произведение Доницетти. Либретто тоже нелепо и неестественно. Покойному нашему Тормозу, надо думать, очень нравилось это топорное произведение. Да и не по его ли заказу оно и родилося на свет божий? При нeм, я помню, когда-то в Петербурге оперетка эта исполнялась с большей дисциплиной. Теперь она и это существенное свое достоинство утратила. Что бы сказал на это Тормоз? Он бы Гедеонова на месяц на гауптвахту упрятал » (щоденник, запис 23 січня 1858).

Антон Муха

Вебер

Вебер (Weber) Карл-Марія фон (18 або 19. 11. 1786, Ейтін - 5.06.1826, Лондон) - німецький композитор, диригент, піаніст. Основоположник німецької романтичної опери, організатор національного музичного театру. Автор опер "Вільний стрілець" ("Фрейшюц", 1820), "Евріанта" (1823), "Оберон" (1826), концертів, музики до драматичних вистав, хорів.

Шевченко був обізнаний з творчістю В. У повісті "Музыкант" він двічі згадує фрагменти з "Преціози" - музики В. до однойменної драми П.-О. Вольфа: «Началася увертюра из "Прециозы" Вебера»; «Я часто для него в сумерки пела любимую его арию из "Прециозы"». А персонаж повісті "Несчастный" «насвистывал из "Фрейшица" песню "Ах что б было без вина!"».

Баженов Олександр Миколайович

БАЖЕНОВ Олександр Миколайович [23.08 (4.09), за ін. даними — 27.08 (8.09) 1835, м. Городище Пензенської обл. — 30.09 (12.10) 1867, Москва] — російський драматург, театральний критик, перекладач. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Московського університету, Б. написав ряд водевілів («Спритна бабуся», 1858; «Мольєр дитя», 1859 та ін.), які з успіхом йшли на столичній і провінціальній сценах. Б. виступав із театральними статтями й рецензіями, в яких, гостро критикуючи репертуар, засмічений французькими мелодрамами і російськими низькопробними підробками, пропагував класичну драматургію (В. Шекспіра, О. Грибоєдова, М. Гоголя), а також реалістичну школу гри П. Садовського, І. Самаріна та ін. Шевченко був обізнаний з творчою діяльністю Б. Так, розповідаючи про бенефіс К. Піунової 21 січня 1858 в нижегородському театрі, український поет позитивно відгукнувся про водевіль Б. «Спритна бабуся». «Водевіль, — писав він, — сам по себе хорош», а у виконанні К. Піунової і Є. Трусової (перша виконувала роль Глаші, друга — роль бабусі) «это вышла такая миленькая игрушка, что хоть на любую столичную сцену» («Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года»).

Борис Деркач

Пишіть e-mail за адресою: alex@gilan.uar.net

Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32


Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.

For download Windows' Cyrillic fonts click here

  деревянные жалюзи find tefl courses UK | Продажа Бытовая техника Bosch Встроенная техника Siemens | Квартиры в Гостомеле | Квартиры в Ирпене